Веревка Григорий

Хранитель народних пісенних багатств

Віднайдене у скарбниці народної творчості – безсмертне.

Г.Верьовка

Український народ – один із найспівучіших народів світу. Весь вік українців супроводять пісні – «від колиски до могили, бо нема такої значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотом грому», – говорив Михайло Стельмах. Михайло Максимович зазначав, що в українських піснях звучить душа українського народу і нерідко – його істинна історія.

Справжнім хранителем українських пісенних багатств був Григорій Гурійович Верьовка – видатний педагог, композитор, хоровий диригент.

Григорій Гурійович Верьовка народився 25 грудня 1895 року в козацькому містечку Березна на Чернігівщині в бідній багатодітній сільській сім'ї. Батько Григорія служив регентом у церковному хорі і маленький Гриць (шостий в родині) охоче допомагав йому під час богослужіння.

Спочатку Григорій вчився у місцевій трирічній земській школі. У 1905 році, помітивши у сина неабиякі музичні здібності і добрий голос, батьки віддали його до архієрейського хору у Чернігові. Десятирічний хлопчик самотужки навчився грати на скрипці, яку виміняв у шкільного товариша за ковзани.Незабаром хлопця приймають до духовного училища, а потім – до семінарії. У семінарії він співав у хорі вихованців закладу, ставши згодом його регентом, і навчився грати на багатьох музичних інструментах.

Під час роботи в хорі Григорій на практиці ознайомився з класичною хоровою літературою, зокрема, з творами М. Глінки, О. Даргомижського, М. Лисенка, К. Стеценка. Першими композиторськими спробами Верьовки були обробки церковних розспівів, збагачення їх інтонаціями українських народних пісень.

У Чернігові юнак познайомився і зблизився на ґрунті спільних мистецьких інтересів з відомим у майбутньому поетом Павлом Тичиною. Пізніше це знайомство переросло в міцну творчу дружбу.

У 1918–1921 роках Григорій Верьовка навчався у Київському музично-драматичному інституті імені М. Лисенка по класу композиції у Болеслава Яворського, диригування – в Олександра Орлова. Інститут закінчив у 1933 році екстерном як диригент. Під час навчання Григорій створює ліричні романси на слова друга-поета Павла Тичини, інструментальні композиції для скрипки з фортепіано, симфонічного оркестру, хорові розробки народних пісень.

У 1919 році композитор разом з П. Тичиною та В. Магорським організовує великий самодіяльний хор, перетворений пізніше у капелу-студію ім. Леонтовича. На її базі у 1925 році відкрилась професійна музична школа, директором якої став Григорій Гурійович.

У 1923–1927 роках працює в музично-драматичному інституті,а з 1931 – у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського).У 1934 році очолив новостворений об’єднаний хор зі студентів диригентсько-хорового відділу та музичного технікуму, почав викладати диригування.З цього часу педагогічна діяльність молодого композитора і диригента стає однією з найважливіших справ його життя.

З початком Великої Вітчизняної війни Верьовка працює у евакуйованому в Башкирію відділенні Московської консерваторії, веде наукову роботу в Інституті народної творчості й мистецтв АН УРСР, збирає й опрацьовує башкирський фольклор.В ті роки Григорій Гурійович створює патріотичні пісні «За край наш багатий» на слова М. Рильського, «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, «Уральська похідна» М. Стельмаха. З ансамблем пісні й танцю Григорій Верьовка провів понад 200 концертів перед воїнами і трудівниками Уфи. У вересні 1943 року Верьовку відкликають до Москви.

11 вересня 1943 року український уряд підписав постанову «Про організацію Державного українського народного хору», створення якого і керівництво доручили Григорію Верьовці.У постанові говорилося: «Організувати Державний український хор в кількості 134 чоловіки (84 співаки, 34 – артисти оркестру народних інструментів, 16 – артисти балету), поставити перед ними завдання: сприяти розвитку українського народного хорового та музично-хореографічного мистецтва та його пропаганді серед трудящих мас».

Розмістився колектив у Харкові, в невеликій кімнаті на вул. Сумській, №61. У Харкові і почався підбір артистів. Таланти розшукували по селах і містечках. До першої концертної бригади (харківської) увійшли Тамара Савченко, Бережна Галина, Марія Гришина, Наталка Лепетун, Лідія Заболотна, Іван Гур’їв. З Миргорода було запрошено 16 співаків-кобзарів, з Полтави– ансамбль бандуристів. У кожному селищі, слідом за фронтом, розпитували у людей чи є в них дівчата або хлопці, які добре співають, чи грають – прослуховували, відбирали...

У листопаді 1943 року ініціативна група хору перебирається до Києва. Диригентом призначено Елеонору Скрипчинську, яка згодом стала дружиною і першою помічницею Григорія Верьовки. Новина про набір до народного хору потрапила до населення та фронтовиків через засоби масової інформації ( на той час газети, журнали та радіо). Деяких артистів розшукали листами польової пошти.

На початку 1944 року набір учасників до київської групи продовжується. Керівники викликають до Києва харківську групу і 20 січня 1944 року київська і харківська група об’єдналися. Колектив стає таким, як його звикли бачити і чути – хорова група, танцювальна і оркестрова.

3 червня 1944 року була проведена перша відкрита репетиція, на якій було показано 15 номерів з репертуару хору для представників Ради народних комісарів УРСР. Було багато дискусій щодо концертного вбрання, але Верьовка «відстояв» етнографічний варіант. Народилась ідея представити етнографічну Україну в костюмах, піснях, танцях тощо. Перші костюми – звичайні сорочки, розмальовані бузиною, і намисто з ялинкових скляних прикрас.

6 вересня 1944 року у Києві відбувся перший концерт, на якому були присутні понад 300 чоловік. Далі була відіграна велика кількість концертів: в театрах, госпіталях, військових частинах. Український народний хор був дієвим інструментом для підняття духу населення.

Крім керівництва хором, викладання у консерваторії, Григорій Гурійович у 1943–1952 роках очолював спілку композиторів УРСР (нині Національна спілка композиторів України). Як композитор, Верьовка працював переважно з хоровою масовою піснею, займався обробками народних пісень. Твори Верьовки широко популярні, багато які з них стали істинно народними, наприклад, «Ой, як стало зелено», «Ой, чого ти земле, молодіти стала» та інші, а також жартівливі пісні, з них українська народна пісня «І шумить, і гуде».

У 1946 році Г. Верьовці присвоєно почесне звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, а у 1947 – звання професора Київської консерваторії.

З кожним роком зростав професійний рівень колективу. Він успішно гастролював в Україні, республіках колишнього Радянського Союзу. Згодом почались закордонні гастролі – Румунія, Польща, Фінляндія, Бельгія, Люксембург, Німеччина. Завдяки майстерності хору, слухачі країн Європи відкрили для себе музичну культуру українського народу, його пісенне багатство, танцювальне мистецтво, інструментальну музику, красу національного декору в яскравих, барвистих костюмах. Зарубіжна преса одностайно високо оцінила «незвичайний, незнаний досі, нечуваний й невиданий унікальний феномен української народної творчості».

Прекрасну традицію започаткувала Елеонора Павлівна Верьовка-Скрипчинська – виконувати пісні тих народів, до яких колектив їде на гастролі, і обов`язково мовою оригіналу. Елеонора Павлівна, вільно володіючи кількома мовами, була кваліфікованим лінгвістом, тож домагалася правильної орфоепічної вимови іноземних слів. А слухачі сприймали захоплено і вдячно такий красивий знак поваги до них. Контакт між артистами і залом встановлювався одразу і до кінця концерту.

У 1962 році за ініціативи Григорія Гурійовича Верьовки та Елеонори Павлівни Скрипчинської було створено хорову навчальну студію при Українському народному хорі.

Помер Григорій Гурійович Верьовка 21 жовтня 1964 року. Він похований на Байковому кладовищі.

У грудні 1964 року Державному українському народному хору надано ім'я Григорія Верьовки та присвоєно статут заслуженого.

Сьогодні Національний заслужений академічний український народний хор України імені Г. Г. Верьовки налічує понад 150 учасників, а його репертуар складається більше ніж з 1000 творів.