День Героев Небесной сотни

20 лютого - День Героїв

Небесної Сотні

Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні». Документом встановлено щорічне відзначення 20 лютого Дня Героїв Небесної Сотні – на знак вшанування відваги, сили духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року - лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

У багатьох містах пройдуть урочисті заходи з вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні,. «Ці дати мають залишитись у пам’яті не тільки родичів та друзів героїв, але й усього українського суспільства», – заявив Євген Ніщук.

Прізвища перших загиблих героїв Майдану знають всі, їм присвячували різні публікації, пісні і вірші. Так і має бути з людьми, які загинули під час масових розстрілів активістів Євромайдану 18-20 лютого.

Але багато з харків`ян не знають про своїх героїв-земляків, що загинули на майдані, бо мало матеріалів, які висвітлюють зазначені подіїу місцевих ЗМІ. Ці недоліки треба виправляти, і тому Наукова бібліотека ХНТУСГ пропонує перелік сторінок Інтернету (див. нижче)де можна знайти інформацію.

Зубенко Владислав, 22 роки. Герой Небесної Сотні.

Мешканець Харкова. Хлопець працював на Південній залізниці, займався реконструкцією середньовічних битв, був скаутом. На Майдан приїхав у лютому, записався до Самооборони.Влад вийшов захищати Майдан у лицарських обладунках та без зброї.

20 лютого його смертельно поранили на Майдані.

Снайперська куля "7,62" поранила серйозно пошкодила внутрішні органи. Владислав боровся за життя, але відмовили нирки. Була змога повезти хлопця на лікування до Німеччини, однак він перебував у занадто важкому стані не впоравшись з наслідками вогнепального поранення. 28 лютого помер. Мав молодшого брата. У лікарні ним опікувалися батько й хрещена мама, також йому допомагало багато жителів Солом'янського району Києва, де знаходиться клінічна лікарня, в якій лежав хлопець. Але врятувати не вдалося. Останній запис, який залишив Влад на своїй сторінці в соціальній мережі був: «Як тебе не любити, Києве мій».

Котляр Євген, 33 роки. Герой Небесної Сотні. Мешканець Харкова. Активіст екологічної організації «Зелений фронт», працював промисловим альпіністом. Активний учасник акції протесту проти вирубки дерев у парку Горького в Харкові. Тоді він разом з іншими альпіністами примотав себе мотузкою до дерева на знак протесту. Загинув від куль на вулиці Інститутській біля метро Хрещатик у Києві 20 лютого 2014 року.

Він писав, що, сидячи вдома в теплі біля комп’ютера за кухлем пива, нову Україну не побудуємо..

Ночі він проводив на Майдані: або чергував на барикадах, або прикривав щитами інших хлопців. «Я коктейлей не бросаю. У меня бросок плохой, чего зря материал переводить!..» 22 лютого з Женею прощався весь Майдан, а 23 лютого — рідний Харків. До пам’ятника Шевченку прийшли за велінням серця тисячі людей. Вони несли квіти і не стримували сліз...

Паращук Юрій Григорович,47 років,Герой Небесної Сотні. Проживав останній час у Харкові. Уродженець села Тальне на Черкащині. Отримав смертельне кульове поранення у потилицю 20 лютого 2014 року під час відступу силовиків у Києві.

На Майдані з 1 грудня 2013 року. Працював волонтером.

18 лютого, коли ситуація в столиці різко загострилася, Паращук в черговий раз відправився до Києва. Автобус з харківськими прихильниками Євромайдан насилу проривався до столиці через міліцейські блокпости. Вранці 20-го Юрій опинився в самому центрі подій, на лінії вогню. Він був в одній помаранчевої будівельній касці, без жилета, без щита або зброї. Каска не вберегла ...

Юрій Паращук по життю був патріотом всього українського. У російськомовному Харкові, де він жив останнім часом, і навіть у Москві, де колись працював, говорив виключно українською. А на часті запитання: «Ти західняк?» - З непідробною гордістю відповідав: «Я українець».

Вони змінили Харківську сотню на нову – Небесну!

Влад Зубенко та Євген Котляр зранку 20 лютого опинилися разом в одній оновленій

Харківській сотні, хоча, зі слів командира, ця групка заледве тягнула на рій.

Про них згадує сотник Леонід:

«Мабуть, вперше я побачив Євгена влітку 2010 р. в парку ім. Горького, під час брутального, просто на живих людях, торування просіки, яка згодом дістала від харків’ян промовисту назву «Geppenstrasse».

Ми з братом стояли в обороні зеленої зони в складі тих харків’ян, що називали себе «Зелений фронт». Опиралися відчайдушно, скільки мали сил (братові навіть два ребра було зламано); та над нашими головами — у верховітті! — точилася боротьба ще запекліша… Там жменька відчайдухів-альпіністів, прив’язавшись до верхівок дерев, трималися до останнього, падаючи додолу лише разом із деревами, які бандити пиляли бензопилами. Ця гра зі смертю тривала кілька днів; саме тоді я й помітив Євгена — «людину-птаха».

Вдруге звела нас доля на київському Майдані. Тільки цього разу нам акомпанувало не виття бензопил, а вибухи гранат, постріли, кийки та брязкіт щитів.

Коли ми прибули на Майдан близько 16 години 19 лютого 2014 року, Женя вже був «ветераном Грушевського», але був неговірким, не розповідав нам нічого. Лише згодом від майданівських побратимів я дізнався про кривавий розгром попереднього складу Харківської сотні на вул. Грушевського надвечір 18 лютого й у ніч з 18 на 19-те. Вечір 19 і ніч проти 20 лютого ми провели на головній барикаді через увесь Майдан — від Будинку Профспілок до Консерваторії. Зміцнювали барикаду колесами, бруківкою, мішками з камінням. Діяли на свій розсуд, виявляючи «солдатську кмітливість». Спати доводилося уривками, де прийдеться — кого й коли здолає втома. До ранку якось стихійно і майже одночасно товариство дійшло до думки відтворення Харківської сотні. Я почав складати список Особового складу (завжди маю напоготові записник і ручку). Ось такий список:1. Женя; 2. Віталій; 3. Влад; 4. Григорій; 5. Ніко; 6. Мишко; 7. Олег; 8. Віктор; 9. Роман; 10. Леонід. Саме так: тільки імена або псевдо, ніяких прізвищ, бо ніхто не знав, як повернуться справи...

Мабуть, тому що список складав я, до того ж був найстаршим, «сотником» обрали мене. Наша сотня заледве тягнула на рій, хоч навкруги ще були харків’яни. Вони, певно не хотіли потрапляти в будь-які списки напередодні подій, що насувалися...

Близько 8:20 ранку посилилася стрілянина на Майдані. Зволікати більше не випадало, і я дав команду на вихід до Майдану, у напрямку сцени, з якої, зазвичай, надходили команди щодо оборони.

Ми не дійшли до сцени лічених метрів, коли праворуч від нас, на барикаді, здійнялася якась веремія. Мишко гукнув: «За мною!» — і кинувся в бік Інститутської, з якої вже несли перших поранених. Двоє бійців побігли за ним, решту мені вдалося скерувати до найближчого намету, в якому виготовляли «коктейлі», де ми всі «затарилися по повній». А далі — понесла-закрутила течія подій: підносили ті вогневі припаси до передової, допомагали будувати барикади... Коли близько 10:30 стрілянина на Інститутській ущухла, ми перейшли на Грушевського. Переносили барикади, носили з Хрещатика «коктейлі» для захисту цих «фортець».

Десь після обіду раптом з’явився дуже схвильований Мишко: «Там так стріляють! Так стріляють!». Перевіряю свою «сотню», кого немає поблизу — телефоную. Двоє з наших харків’ян не відповідають — це Євген і Влад. Шукаємо товаришів скрізь, де можемо: у Жовтневому палаці, готелі «Україна», КМДА, Михайлівському монастирі — усіх найближчих шпиталях. Немає! Ніде не знайшовши хлопців, зв’язалися з «Майдан — SOS». До ранку шукали і лише наступного дня, 21 лютого, знайшли Женю серед загиблих. А Владик Зубенко — в комі, в лікарні № 4..

20.02.2014 р. наші хлопці пройшли у першій лаві атакуючих майже всю Інститутську — від Майдану до метро «Хрещатик» — і отримали смертельні поранення вже біля виходу метро. Євген, який зазвичай ішов першим, був поранений у стегно; коли медики робили йому перев’язку, снайпер дострелив його пострілом у шию. Він зринув у небо так само рвучко і стрімко, як за життя долав земні вершини.

«Беркут» стріляв по нас з дистанції 50–100 метрів, ми навіть бачили їхні очі й читали написи на обладунках. Влад Зубенко одержав свою кулю, закриваючи своїм щитом (і тілом) ноші з пораненим, якого медики виносили сходами до готелю «Україна». Пострілом з АК–74 його прошило наскрізь. Куля, перекидаючись, пошкодила майже усі внутрішні органи, окрім серця... Він помирав ще цілий тиждень; цілий тиждень тримався сам, поки приєднався до Небесної Сотні. Слава Героям!» .

Вірш, який написав батько героя Небесної сотні Микола Котляр:

Сыну

Моя кровинка, я горжусь тобой!

В тылу не ждал огонь заградотряда.

Ты мог уйти. Ты принял этот бой,

Хотя свистели роем пули рядом.

Когда на землю падали друзья:

— С фанерками нельзя в такую драку! —

Казалось — даже выстоять нельзя,

Вы поднялись, и вы пошли в атаку.

Я б так не смог. Немногие б смогли.

Склоняюсь к дорогому изголовью.

Вы — гордость, совесть, честь своей земли,

И землю эту вы полили кровью.

Прости, я снова плачу, мой герой.

Ты принял не спонтанное решенье.

Как ты мне нужен здесь, сейчас, живой, —

Я ненавижу жертвоприношенье.

Джерела інформації

Інформацію підготувала Кірєєва С.М., зав. відділом Наукової бібліотеки

Keywords, ключові слова: виховна робота бібліотек, патриотичне виховання, Україна, Харків,Революція Гідності; воспитательная работа библиотек, патриотическое воспитание, Украина, Харьков, Революция Достоинства;educational work of libraries, patriotic education, higher education, Ukraine, Strengths revolution,Kharkiv.

Послуги МБА та ЕДД

Соціокультурна діяльність

Контакти

Новини бібліотеки

31 грудня ‒ останній день року

Наукові праці кафедри ЮНЕСКО та соціального захисту

Сканер у подарунок для бібліотеки